Фінансовий Контроль

Всеукраїнський науково-практичний журнал

Вхід / Реєстрація

Journal

Як все село одним промислом заробляє

Дата розміщення новини: 2018-08-02

Ми розповімо вам про унікальне карпатське село, де всі, навіть дільничний з батюшкою, саджають, обробляють, варять та плетуть лозу – і непогано з цього живуть
 
Якщо вам доведеться мандрувати Карпатами, а саме – їхати звивистою, як гірська річка, Мукачівською дорогою, то, запевняю, що ви обов’язково пригальмуєте в одному пришляховому селі, розташованому за 15 кілометрів від кордону з Румунією. Адже це – Іза (Хустський район). Село, центральна вулиця якого, що тягнеться на декілька кілометрів, – це суцільна вітрина: на парканах, штахетах, хвіртках і просто обабіч дороги розміщений тутешній фірменний товар – плетена лоза. Її тут море. Повно різних кошиків: від маленьких, у яких батюшка паски із крашанками освячує, і до чемоданних розмірів, висять хлібниці, тарілки, підставки для квітів, вази. На штахетах, як колись глечики з-під молока, нині надіті обплетені бутлі для вина. Під парканом же, горлечко в горлечко, красуються півлітрівки в лозових сорочках – для самогону. Майже біля кожного двору похитується від вітру плетене крісло – трон, а не крісло, скажу я вам...
 
Випадок з Петровичем
 
Лозу в Ізі плете, вважай, кожен – з того й живуть. А інакше ніяк: єдине в окрузі виробництво – фетрофільцева фабрика головних уборів у райцентрі Хуст, колись підприємство союзного значення, чиї шапки носили навіть члени Політбюро – поки дихає, але вже на ладан. Ще годував людей колгосп ім. Мічуріна, що спеціалізувався, в основному, на лозоплетінні. Майже зі всіх колишніх республік держзамовлення надходили – на одних тільки дитячих візочках, що для Прибалтики плели, колгосп у мільйонери вибився. Однак після незалежності ізянським колгоспникам залишилося хіба що постоли собі cплести – ринки збуту закрилися.
Лоза – хліб Ізи. Біля будинку, на городі, на розпайованих колгоспних землях: усе засаджено тоненькими прутиками лози — сировиною для майбутніх виробів. Клопоту з лозою, зітхають плетільних справ майстри, не менше ніж з тією ж картоплею: під кожний корінець ямку вирий, посади, ряди прокультивуй, бур'яни два-три рази просапай. Ще ж спробуй устерегти її – більшість людських наділів розташовані на одному великому полі за добрих сім кілометрів від села, а охочі до чужої лози, як до чужої спідниці, завжди знаходилися. Тому лозоплетільники Ізи скооперувалися й найняли охоронців.
Лозова плантація («сажаниця», як кажуть тут) посередині розділена дорогою у два вози шириною. На в'їзді, скриплячи іржавими ресорами, похитується сторожка – «ЗІЛівський» кузов з будкою і цеглинами замість коліс. Усередині – старе (на якому, мабуть, народилася й померла не одна душа) ліжко, на фанерній стіні іконка Матері Божої висить, стоїть саморобний стіл. Пахне тютюном, псом і мужиком.
– Розповім вам один випадок, що трапився отут зі мною, – Іван Петрович уже не один рік сторожить лозу. Сам – тутешній, в Ізі закінчив сім класів, подався на заробітки, опісля влаштувався водієм до лікарні, де й відшоферував 35 років. По різному доводилося за кермом, але Петрович не скаржився – з машиною голодним не будеш: тому – дров, іншому щебінки привіз, та й на роботі санітарки, що спиртом завідували, поважали шофера. Тепер чоловік на пенсії...
– Діло було опівдні. Спустився я з будки, дай-но, думаю, на сажаницю сходжу. Дивлюсь, а по дорозі йдуть двоє – жінка, вся в чорному одягнена, а з нею дівчинка – теж у такій матерії, як труну оббивають… Ти розумієш, тверезий же був... А вони прямцем, знаться, ідуть на мене. І що цікаво: дув вітер, а їхнє волосся не роздувалося, обличчя ж як крейда…, – рука в сторожа затремтіла, і він так міцно стиснув стакан, що гранчастий якось проліз між пальцями й упав невипитим. – За секунду я змок, наче день безперервно косив. Ну, гадаю собі, коли вони по мою душу прийшли – то упокоюся хоча б з Богом. І давай молитву читати... Не повіриш – тільки почав «Отче наш…» шепотіти – вони убік повернули, а поки до кінця молитву дочитав – нечиста взагалі зникла. Во, яка сила-то Господня!
Я стояв наче вкопаний і не знав: вірити Петровичу чи ні.
– Думаєш, старому привиділося? – напарник Петровича, теж Іван – тільки Михайлович, відвів мене неподалік до річки. – Колись тут вода з берегів вийшла – людей чимало потонуло. Утопилася й жінка з дитиною...
 
Цокнемося коло «телевізора»
 
Такого я ще не бачив: все село зібралося в один час і в одному місці – з ножами й сокирами. Прийшли дільничний міліціонер, батюшка, і навіть спустився з гір вівчар Володька, який своїх овець залишає хіба що, коли дружина розлученням пристрахає. Навіть у школі, хоча будній день – навчання відмінили. Словом, село закрите – всі пішли… на сажаницю. І так з року в рік: наступного дня після храмового свята Покрови Богородиці всі жителі Ізи з'їжджаються вирубувати лозу.
Біля сажаниці машин, возів і тракторів – як на Всюношну під церквою. Для лозоплетільників сьогоднішній день рік годує. Потрібно встигнути вирубати всю лозу. Всі озброєні ножами-тесаками та великими ножицями. Молоду лозу, щоб корінь залишився в землі та проріс наступного року, потрібно акуратно зрізати садовими ножицями; для товстіших прутів, які перезимували, – піде й тесак. Робота в полі кипить. На вирубці лози задіяні не лише дорослі, а й діти.
Для чоловіків, які притомилися, при в'їзді в сажаницю «відпускають на розлив». «По телевізорі дають», – кажуть мужики. Це через те, що розливайка розташована на великому картонному ящику з-під телевізора «SONY». На застеленій клейонці стоїть декілька пляшок «казьонки», склянка зі шкалою, сардини в маслі, де виделка поплавцем стирчить, і хліб порізаний. Тут раді кожному: якщо навіть «моя стара і копійки не дала» – розрахунок лозою. За «сто п'ятдесят» – сніп прутів.
– Будьмо! – Володька-вівчар із самого ранку коло «телевізора». – За те, щоб славно жилося і міцно плелося!
 
Лозоплетільник у церковній рясі
 
…Цей чоловік на сажаницю приїхав на декілька годин пізніше за інших. Переодягатися довелося прямо на сидінні машини, штурхаючи коліньми кермо. Чорне одіяння замінила сіренька тілогрійка, на ноги – гумові чоботи, й бігом у сажаницю. Навіть люди нетутешні змогли б визначити рід діяльності людини в тілогрійці – за неповторним запахом ладану.
Батюшка – і раптом плете лозу? Невже церковно-парафіяльних грошей на життя не вистачає? Поцікавимося у панотця...
– Апостол Павло пише, що священик повинен жити від Престолу (тобто від приходу), – отець Василь розігнувся, витер об штани руку й міцно потис мою. – А я додаю: «Жити – так, але не на машині роз’їзджати». Буду я бензин купувати за гроші парафіян – що ж тоді залишиться на потреби храму?... Приміром, я трьох дочок заміж видав. Три весілля – солідні витрати! Але не за парафіяльний же рахунок, побійтеся Бога. Тому й займаюся лозоплетінням, як і всі односельчани. А більшу частину церковної скарбниці ми пускаємо на облаштуванння та утримання будинку для похилих людей, що при храмі створений...
 
Танець у киплячому казані
 
Свіжезрубаний прут лози не годиться для плетива – ламається ж бо... Зате, коли лозину години три поварити в окропі, не трісне, хоч до кошика вплітай, хоч навколо пляшки обвивай. Деякі лозоплетільники влаштовують варіння вдома: на город виноситься ванна, туди – вода з лозою, під днищем розводять два багаття, і тільки встигай дрова підкладати. Однак не по-хазяйськи це: одних дров іде добрих п’ять оберемків – а чим зимою хату опалювати? У кого лози – тонни, навантажують нею вантажівку та їдуть на промислову варку лози, обладнання для якої залишилося ще з колгоспних часів.
Вогонь тут палає під землею. Змурована з цегли (напевно, довоєнного випалу) піч, у напівкруглій пащі якої запросто поміститься корова, обвалована двометровим шаром земліта схожа на партизанську землянку. Над піччю закріплений прямокутний, десь як «ГАЗонівський» кузов, котел з металу. Місткість – 1000 л води й 200 кг лози.
Закинуті до окропу, прути наче макарони усмоктують у себе всю воду, набухають і, виходить, не варяться, а «тушаться» на пару. Лоза, що набухла, постійно випирає з казана, тож її потрібно вдавлювати назад. Для цього варщики лози,перед цим випивши чарку-другу для хоробрості, в гумових чоботях залазять до котла і, взявшись за руки, топчуть, стрибають, утрамбовують кипляче вариво у чані – наче грішники в пекельному казані. Небезпечна це справа, скажу я вам. Якось один варщик до коліна обварив ногу. А ще одного разу чоловік так опікся, що й не вижив.
Дим із труби не піднімається, як зазвичай, до неба – важкими клубами він тут же обвалюється на землю, навіть приминаючи траву, бо це ж дим від палаючої гуми. У цих краях, буває, автобус зненацька загальмує, водій вискочить і тягне до салону автошину, що завалялася на узбіччі – це паливо для варіння лози. Дармове. А дворами тутешніх пройтися: як у шиномонтажних майстернях – гори різнокаліберних автомобільних шин... За три години кипіння казана поступово згорає 7 – 10 коліс. Причому бічні стінки автошини потрібно зрізати, інакше вогонь надто буйним буде, й лоза присмажиться.
– Ведиш який я чорний – буцім-то чорт, – бідолаха Іван Зеленько, колишній «дальнобійник», постійно витирав рукою обличчя, але цим лише відполіровував сажу, що вже в’їлася до шкіри,бо вже третій день варить свою та кумову лозу.
 
У плетеному кріслі – як на троні
 
– Не тилько лозу, дідько б її побрав, буває і пальці в киплячу воду сунемо, щоб поварилися, – Сергій відклав убік недоплетений стілець, здув із себе стружку й показав праву руку. На вказівному пальці білів наріст розміром з горошину. Каже, що це для того, аби лозину вплітати зручніше було. У лозоплетільників від постійного натиснення палець буває, як тут кажуть, «забіліє» – тобто відмирають клітини шкіри. І тоді лозяні майстри (а цього їх діди навчили, які ще на панщині постоли плели) до окропу палець з наростом сунуть. І тоді оживає робочий інструмент.
Родом Сергій з Хуста – до Ізи вони з мамою переїхали до вітчима. Після десятилітки пішов учитися на кухаря до профтехучилища. Ох, і подобалася йому ця справа: пироги вдома такі пік, що сусідки за рецептом прибігали, а коли якесь весілля в рідні чи там похорони, то Сергій – найперший кухар. Однак не судилося хлопцеві стати кулінаром: через два місяці навчання забрали до армії, а після служби вітчим «відбив» у «дембеля» бажання повертатися до училища. Навіщо, сказав, мужикові ці кастрюлі – гайда до колгоспу лозу плести. Колгоспові тоді саме із Прибалтики «посипалися» замовлення на плетені дитячі візочки – колгоспники більше академіків заробляли. І Сергій погодився.
На роботу Синиця просто таки накинувся. Ще б пак: на той час він уже встиг женитися – потрібно було годувати сім’ю та будувати власне житло. Спеціалізувався молодий лозоплетільник на меблях: крісла, шафи, столи, вішалки – вищий пілотаж плетільного ремесла. Воно ж як: кошик, приміром, можна на око сплести – сантиметр туди, дві лозинки сюди, аби тільки міцний був – своє він відслужить. А спробуйте недоміряти ніжку плетеного стільця – каюк виробу.
Нині в Ізі Сергій Синиця – один із найзнатніших майстрів. У його зручних кріслах опочивають мешканці Відня, Берліна і Санкт-Петербурга. Майстер – двох дітей, побудував двоповерховий будинок з водопроводом, каміном, пальмою в горщикута електрокавоваркою на кухні: «Як ся в городській квартирі».
І таких заможних майстрів у Ізі – чи не в кожній хаті. Діти переймають секрети майстерності від батьків, і споконвічний промисел у карпатському селі продовжується. Щоправда, молодь осучаснює асортимент виробів: з’являються плетені чохли для мобільних телефонів, підставки для комп’ютерних планшетів, лозяні сумки для ноутбуків – словом, лозових справ майстри ідуть у ногу з часом.
 
P.S.
…Бабі Калині, найстаршій лозоплетільниці Ізи, перевалило вже за дев’ятий десяток. Плете вона змалку: спочатку постоли для колгоспників та арештантів, під час війни – кошики дляпатронів, за Хрущова влаштувалася до артілі з виготовлення кошелів для кукурудзи, у 80-х – у колгоспній бригаді обплітала дитячі коляски… Вона й зараз гне лозу. Коли я навідався до старенької, баба Калина натрудженими, покрученими від роботи, пальцями, вважай, на дотик – який там уже зір – закінчувала плести таріль для хліба. Скаржиться, що її доля гірка як молоко корови, що поскубала лози. Може й так, бабусю, зате якими солодкими є пироги та пасочки, принесені з церкви у свіжесплетеній корзинці, що пахне сажаницею і Карпатами!
 
Віталій Цвид