Фінансовий Контроль

Всеукраїнський науково-практичний журнал

Вхід / Реєстрація

Journal

Як нам сміття з вулиць прибрати

Дата розміщення новини: 2018-07-03

Сміттєву проблему в Україні не вирішити, доки замість сміттєпереробних заводів сортуванням і переробкою відходів займаються циганські табори
 
Здалеку вона здається навіть красивою: висока гора, що переливається блакитними і срібними відтінками – це вітер грає на сонці синіми та сірими шматками сміттєвих пакетів. Але коли підходиш ближче, краса зникає – з'являється сморід. Унікальний сморід – суміш сміттєпроводу, овочевого складу, м'ясного цеху, каналізації, підсобки їдальні, і багато чого ще. З незвички закриваєш ніс, але через годину-дві звикаєшся з «ароматом» – тут люди працюють, живуть, навіть народжують…
 
Йти на запах
 
Ніякої сміттєзвалища тут не повинно було бути. У серпні 1986 року, після аварії на Чорнобильській АЕС, постало питання: куди з Києва вивозити листя з радіоактивним пилом? І тоді швидко знайшли величезний яр на околиці села Підгірці Обухівського району на Київщині. А незабаром, окрім листя, на наспіх огороджену територію площею 63,7 га стали звозити і решту столичного сміття. Так за 14 км від столиці утворився полігон для захоронення твердих побутових відходів (ТПВ) №5 – найбільше сміттєзвалище Києва.
 
Згідно з проектною документацією полігон розрахований на захоронення 20,6 млн тонн сміття, а на сьогодні туди вивезено більше ніж 40 млн тонн. Отже, свій розрахунковий ресурс звалище вичерпало вже давно. Дивлячись з дороги, вражаєшся її розмірами: величезна 80-метрова гора, на вершині якої екскаватори та вантажівки здаються мурашками. Однак, незважаючи на вичерпаний ресурс, на п'ятий полігон і понині продовжують привозити сміття. За добу там розвантажуються близько 150 сміттєвозів, які за рік привозять з Києва на звалище близько мільйона тонн відходів.
 
Майже за 30 років свого існування полігон №5 став не тільки найбільшим за розмірами, але й екологічно найнебезпечнішим сміттєзвалищем. За вітряної погоди жителі довколишніх сіл Підгірці, Креничі, Романків і Ходосіївка намагаються вікна в будинках не відкривати – сморід стоїть неабиякий. Але це не найгірше. У надрах сміттєвої гори відбуваються хіміко-біологічні процеси, в результаті яких виділяється смердюча отруйна рідина – фільтрат. За добу сміттєвий монстр «відригає» 200 кубів цієї гидоти, частина якої через зношеність фільтраційних очисних споруд потрапляє до ґрунту і, відповідно, до підземних вод. Як розповіли в сільраді Підгірців у Креничах, Романкові, Ходосіївці та Підгірцях вже багато років засипані всі колодязі. Рівень забруднення ґрунтових вод у 250 разів перевищує норму.
 
Реконструкція полігону
 
Сьогодні про закриття сміттєвого полігону №5 мова не йде. Швидше навпаки. Останнім часом на полігоні з'явилося багато будівельної техніки. Йде активне спорудження дамби, що запобігає зсуву схилу сміттєвої гори. Ремонтують установку з переробки фільтрату, що багато років не працювала (фільтрат розщеплюється на 85 % технічної води і 15 % фільтратного концентрату).
 
– Інститут «Укрводпроект» розробив технічну документацію реконструкції полігону №5, – розповідає Андрій ГРУЩИНСЬКИЙ, голова правління ПАТ «Київспецтранс», яке володіє полігоном. – І, за оцінками фахівців інституту, ресурсу звалища вистачить ще на вісім – дев'ять років. Адже закрити полігон найпростіше. А далі? Де кожен день будуть розвантажуватися 150 сміттєвозів? У приміських лісах? Припустимо, повісили замок на звалищі, і що – в Підгірцях смердіти перестане або отруйний фільтрат перестане сочитися? Навіть закритий полігон потребує серйозного обслуговуванні. Я вважаю, що потрібно продовжувати експлуатувати звалище, паралельно модернізуючи його очисні споруди і створюючи тут сміттєпереробні виробництва.
 
Крім будівельників і працівників «Київспецтрансу», на сміттєвій горі можна зустріти людей з кирками і мішками. Це такі собі санітари звалища... Копачі сміттєвих надр...
 
Біля грейдера
 
Для них головне – не забаритися. Як тільки сміттєвоз вивантажив бункер, потрібно підбігати і встромлювати кирку. Потрібно встигнути, бо через п'ять хвилин приїде грейдер, щоб зрівняти і затрамбувати купу.
 
А ще може нагрянути охоронець полігону і прогнати. У кожного з копачів в руках два мішки: один для металу, інший для пластикових пляшок і целофану. Купу обступають з усіх боків і, розбиваючи киркою спресоване сміття, пробираються до центру. Зараз червень, і сміття відносно чисте, а ось у серпні та вересні все буде загиджено кавуновими шкірками – свинство, а не робота. Ззаду заторохтів трактор – пора йти до укриття. І чекати наступного сміттєвоза.
 
А поки є час, щоб упорядкувати видобуток і потоптати пляшки – так до мішка більше влізе.
 
Видобуту в смітті вторсировину приймають тут же, на смітнику. Метал – одна гривня за кілограм (в місті за нього дають уже дві гривні), пластикові пляшки – одна гривня, целофан – півтори гривні.
 
За сім–вісім годин роботи копач, зазвичай, «нариває» 100 грн. Це денна норма, заробивши яку можна йти додому – до циганського табору.
 
Побут старателів
 
абір і звалище розділяє лише іржава огорожа із сітки-рабиці, поваленої в декількох місцях. Це своєрідні прохідні на «виробництво» для тутешніх мешканців. Помешкання, або, як тут кажуть, кибитки старателів сміття – це збиті з фанери, дощок, якихось щитів з написами «Ліс – легені планети» будки розміром з кузов вантажівки. Зверху вони утеплені рваними ватяними, вовняними ковдрами та іншим ганчір'ям, принесеним зі звалища. Від дощу вся ця конструкція накрита клейонками. І ніяких вікон – бо й без них узимку тепло через прогризені щурами діри виходить.
 
Інтер'єр кибитки скромний як тюремна камера: дерев'яні нари для сну шириною залежно від кількості дітей і саморобна піч. У таборі є декілька спеців, які майструють їх з 200-літрових бочок для мазуту. Прорізається отвір для палива, всередину вставляється колосник з вил, зверху монтується димова труба. Працює така грубка практично на будь-якому принесеному зі звалища смітті – від використаних памперсів до стоптаних черевиків. Столу і стільців в кибитці немає. Цигани кажуть, що їх немає на полігоні. І взагалі, все дерев'яне в таборі дефіцит – воно йде або на будівництво житла, або на дрова.
 
Є тут і свій магазин. Це звичайна кибитка, біля входу до якої стоїть столик з електрочайником, а внизу торохтить дизельний генератор – єдине в таборі джерело електрики. Господиня лавки Зіта, або її чоловік Лачо, за дві гривні зварять кави, за п'ятірку приготують тарілку «Мівіни» з кетчупом і порізаним огірком. За гривню можна підзарядити мобільний телефон. Хліб, сигарети, цукерки в табірному магазині коштують на пару гривень дорожче, ніж у київському супермаркеті. Крім грошей, тут оплату приймають і натурою – металом або пресованими пластиковими пляшками в мішку. Весь магазинний товар, божаться подружжя-продавці, не зі смітника. Я вірю і надпиваю гарячу розчинну каву з одноразового стаканчика. Хоча, здебільшого, продуктові запаси сміттєві старателі поповнюють на звалищі. «Продуктовки» – вантажівки, які привозять прострочені продукти з супермаркетів і з оптових баз – цигани впізнають за розмальовкою та номерами. Ажіотаж біля таких розвантажень найбільший – з бункера вивалюються тонни овочів-фруктів, часто ще повністю придатних до вживання (мене пригощали перезрілими бананами – такі на базарах зі знижкою продаються), черствих і майже без цвілі хлібобулочних виробів, прострочених консервів тощо.
 
– Те скарін ман девел! (Щоб тебе Бог покарав!), – кричить циган на водія, автомобіль якого, здаючи назад, колесами роздавив багато картоплі. Це Артур з Мукачева. Стоячи на колінах, він спритно накладає до мішків підгнилу капусту і картоплю. Артур – дуже підприємливий циган: в навколишніх селах він знаходить фермерів або просто господарів, які тримають багато худоби, і дешево продає їм неліквід із супермаркетів.
 
– Потрібно годувати дев'ятьох дітей, – пояснює сміттєвий копач, закидаючи на плече черговий мішок.
 
Артур, що не вміє красти
 
Артур схожий на апостола – сивий, кучерявий, з лисиною та бородою, і ця біблійна зовнішність додає до його 36-ти ще років 15. Народився у Мукачеві, дитиною часто хворів, і мати віддала його до інтернату. Але не кинула – у вихідні відвідувала, приносила цукерки, вчила циганським пісням, показувала нових братів і сестер, що народжувалися вважай кожен рік. Після інтернату вона сказала Артуру: «Красти ти не вмієш, клянчити теж, але жити за щось треба, тому йди працювати», і 13-річний хлопець влаштувався вантажником на мукачівському ринку. Через два роки від важких тюків і контейнерів у Артура «щось хруснуло в хребті», і, кинувши базар, він пішов працювати на взуттєву фабрику.
 
– Починав я підсобником, але потім мене перевели у спеціалісти, і за три роки я став майстром-взуттьовиком 6-го розряду. Туфлі своїй дружині на весілля я сам шив. О, вона в них скакала, як кобила перед жеребцем, – згадуючи, посміхається циган. – І дітям взуття шию – знаходжу на звалищі старі чоботи і перешиваю.
 
Після того, як на фабриці перестали платити зарплату, куди тільки доля не заносила кучерявого рома. Пас у Криму отари овець, ходив у люди, наймаючись забійником худоби, копав траншеї у радгоспі Джанкоя. Чотири роки прожив у Хмельницькому християнському реабілітаційному центрі для алкоголіків і наркоманів. Артур не був ні тим, ні іншим – просто там потрібні були робочі руки. На території центру в кочегарці тулилася і вся його сім'я.
 
Якось він зустрів у місті земляків-циганів з Мукачева і на радощах запросив до себе в кочегарню. Посиділи, випили, одна красуня навіть станцювала біля молитовного будинку, а коли гості пішли, церковне начальство виявило пропажу газонокосарки. Довго розбиратися не стали, і наступного ранку Артур з дружиною, дітворою і наспіх зібраними пожитками стояв на залізничному вокзалі і думав, куди ж тепер податися. А ще через два дні циганський табір, що знаходиться поруч зі столичним полігоном №5, прийняв нових мешканців, а звалище – копачів.
 
Потрібно платити
 
Сміття в Києві... На думку експертів, це найнагальніша з комунальних проблем столиці. Сортуванням відходів займаються кочові цигани і бомжі. Вивіз сміття, крім шести офіційних перевізників, здійснюють ще з десяток «лівих» фірм, вивантажуючи відходи у лісопосадках і на полях. Вторсировину приймають напівкримінальні контори, які не мають ні ліцензій, ні відповідних приміщень. І корінь зла, на думку голови правління ПАТ «Київспецтранс» Андрія Грущинського, криється в тому, що в столиці відсутня переробка відходів життєдіяльності людини.
 
– Будь-який столичний сміттєперевізник, – пояснює Андрій Миколайович, – чи «Київспецтранс», чи приватна компанія, здійснює лише вивезення і захоронення сміття. Бо їм платять тільки за це. В наших платіжках за комунальні послуги є графа «утримання прибудинкової території», яка і включає вивіз і захоронення ТПВ. Це виходить близько дев’яти грн на місяць на одну людину. А щоб з'явилося підприємство, яке переробляло б сміття, киянам потрібно йому за це теж платити.
 
– А чому, – запитую, – столична влада не може запросити інвестора, який би побудував переробний завод і заробляв би на переробці сміття?
 
– Чув я багато разів цей міф про інвестора, який буде «золото» добувати зі сміття, – посміхається Грущинський. – Насправді ніде в світі немає сміттєпереробного підприємства, яке приносило б комерційний прибуток. Роботу цих заводів оплачують громадяни, тобто виробники сміття, зі своїх податків. Так само має бути і в Україні. Якщо ми хочемо, щоб не були забиті сміттєпроводи в будинках, щоб у дворах біля контейнерів не з'являлися гори сміття, щоб 80-метрове звалище не смерділо на піврайону і не отруювало землю, кияни повинні платити за переробку відходів своєї життєдіяльності.
 
Яким чином?У Німеччині, наприклад, людина фіксовано платить 150 євро в рік «комуналки» і впевнена, що її вулиця, місто, країна будуть чистими.
 
Для України ж, на думку керівника столичних сміттярів, оплата у вигляді комунального платежу за переробку сміття не зовсім підходить. Фахівці підрахували, що в місяць на людину доведеться платити близько 25 грн, а для сім'ї з чотирьох осіб – всі 100 грн. Багато людей просто відмовляться платити таку суму, тому найбільш підходящим способом плати за чисті вулиці може бути принцип «розширеної відповідальності виробника тари та упаковки»: оскільки 80 % усього сміття складається з упаковки (тари), то в ціну будь-якого упакованого товару потрібно закладати копійчана сума на переробку сміття. Скажімо, кола у пластиковій «півлітрівці» подорожчає на 11,6 коп., пиво у «бляшанці» – на 2,7 коп., літрове молоко у «картонці» – на 12,1 коп. Дрібниці, але в масштабах країни, за розрахунками фахівців, за рік у бюджеті акумулюється близько 2,5 млрд грн. А це десятки сміттєпереробних заводів...
 
Мафія вторсировини
 
Але навіть за умови знаходження коштів на переробку сміття і спорудження в Києві потужного переробного заводу експерти сумніваються, чи запрацює він. Не буде чим його завантажувати. На думку директора аналітичного центру «Інститут міста» Олександра Сергієнка, переробка відходів починається з роздільного збору сміття. А з цим у Києві великі проблеми – немає культури поводження зі сміттям.
 
Років вісім тому біля під'їздів з'явилися контейнери-кошики для пластикових пляшок. Міська влада закупили їх п’ять тисяч штук. І де вони зараз? Ночами, виколупуючи з них тару, бомжі розламали майже всі кошики.
 
Зрозуміло, що поки в столиці чи не в кожному кварталі функціонують нелегальні «прийомки» вторсировини, куди похмурі дядьки тягнуть все – від порожньої тари до крадених автоковпаків, про роздільний збір відходів і мови бути не може. А кількість подібних приймальних контор тільки зростає.
 
Отже, щоб наші двори та вулиці стали чистими, потрібний комплексний підхід до проблеми сміття. І вирішувати її має як комунальна влада, так і громадяни. Ми з вами. Інакше й надалі замість сучасного сміттєпереробного заводу відходи мільйонного міста перероблятиме циганський табір.
 
Віталій Цвид