Фінансовий Контроль

Всеукраїнський науково-практичний журнал

Вхід / Реєстрація

Journal

Найбільші таємниці найменшого міста

Дата розміщення новини: 2018-06-11

Ми з вами побуваємо у найменшому місті України, де шкільна вчителька пасе корів і співає на великій сцені та куди поляки через кордон по-сусідськи пішки ходять

 

У цьому населеному пункті ви побачите курей, що гребуться під штахетами, бабусь із серпом за поясом, череду корів та інші сільські пейзажі. Однак, навіть вдихаючи запах сіна, вас не покидатиме відчуття, що ви все ж... у місті. Крихітному, незвичайному, але таки – місті. Чому? Населений пункт, площею всього два з половиною квадратних кілометри і населенням 998 душ, має (загинаємо пальці): лікарню, поліклініку, пошту, ЖЕК, банківське відділення, аптеку, централізоване водопостачання, залізничну станцію, Будинок культури, кілька музеїв, школу, дитсадок, професійно-технічне училище з гуртожитком, міськраду, православний собор, греко-католицький костел та єврейську синагогу.

 

Велич стародавнього костелу

 

Міста, як люди – бувають щасливі, а бувають і невдачливі. Угнів, Сокальського району, Львівської області – саме таке місто. І всьому вина – його прикордонне розташування: всього якихось два кілометри до Польщі.

Уже в перших літописних згадках про Угнів, датованих XII століттям, сказано, що місто було прикордонною фортецею з оборонними валами і постійно піддавалося набігам. Угнівчани не встигали відбудовувати спалені будинки та храми, як стінобитні знаряддя і гарматні ядра сіяли нові пожарища. Для порятунку від ворожої піхоти, що проривалася до міста, жителі рили підземні ходи. Вони збереглися і понині. Найбільший лаз під землею починається біля вівтаря костелу і виходить на поверхню далеко за містом в непрохідних болотах, куди бусурмани боялися поткнутися…

Костел Успіння Пресвятої Богородиці... Велич. Міць. Століття. Історія. Грандіозність. Загадка. Це все про нього. Напівзруйнований, але, як і римський Колізей, від цього не менш величний. 42 метра висоти! І це де? У місті, який розмірами стоїть між селом і хутором.

Усередині немає навіть залишків настінних фресок чи ікон – тут інтер'єр розписав сам Час. На сходинках під кількома шарами облупленої штукатурки видніється кладка з цегли, обпаленої на імператорських заводах Речі Посполитої. Цими крутими сходами піднімався на хори регент у парчевому, розшитому хрестами стихарі.

…І неодмінно в знаменитих угнівських чоботях – до храму взували найкраще. Угнівські чоботи, або «угнівці", шилися з цільного шматка шкіри особливої ​​вичинки, причому на одну ногу. До найменшого українського міста за «угнівцями» приїжджав навіть Іван Франко, після чого написав статтю «Домашній промисел в Угнові»...

Нижня частина східної стіни костелу покрита зеленим грибком – сліди складованого тут в 70 – 80-х роках минулого століття мінерального добрива.

Разом з директором Угнівского історико-краєзнавчого музею Галиною Губені спускаємося до підвального приміщення під вівтарем. Колись тут ховали священиків – настоятелів костелу. У центрі, якраз під престолом Господнім, дихає сирістю квадратний колодязь з видовбаними сходинками – підземний хід. Яких тільки легенд я не чув від місцевих про їхні підземелля. Одні говорили, що там заховане золото угнівских євреїв, які переховувалися 43-го від есесівців, інші – що ремісники там заховали багато тюків угнівских чобіт, треті, хрестячись, шепотіли про привидів – душ невідспіваних угнівчан. Ну що ж – ступаю на земляну сходинку...

– Зупиніться! – хапає мене за рюкзак Галина. – Лаз може завалитися... Виявляється, останнім часом у різних місцях почали обвалюватися підземні ходи. Зовсім недавно провалилася підлога в історико-краєзнавчому музеї.

Що ж, стародавній Угнів своїх таємниць так просто не розкриває...

 

І один у полі… студент

 

Від костелу, який відкидає тінь чи не на півміста, йду центральною вулицею. Хати начебто доглянуті, двори чисті, але не відчувається в них добротності, властивої приватному житлу на Західній Україні. Це, очевидно, через історичну особливість Угнева. На початку ХХ століття в місті жило близько 2,5 тисяч українців, 1,5 тисячі поляків і тисяча євреїв. 43-го році німці перебили всіх євреїв – до їхніх будинків вселилися мешканці навколишніх сіл. 1946 року в рамках операції «Вісла» НКВД примусово виселило з Угнева всіх українців, заселивши до їхніх садиб поляків. А 1952 року за указом Сталіна енкаведисти багнетами вигнали з міста вже всіх поляків, впустивши до їхніх будинків селян із сусідніх сіл. Тут люди не встигали пускати коріння...

О-о, а ось і те, що я шукаю – Угнівський ліцей.

Вже за запахом в коридорах ліцею стає ясно, що тут все «крутиться» на машинному і вершковому маслі: хлопці вчаться на механізаторів-трактористів, а дівчата – на кухарів-кондитерів. І от парадокс: за минулих колгоспних часів, коли тракторні бригади були переповнені технікою, до ПТУ (професійно-технічних училищ) на тракториста насилу заманювали безкоштовною годівлею та відстрочкою від армії. Нині ж, коли колгоспів (радгоспів), а, отже, і робочих місць не залишилося – механізаторські групи в ліцеї переповнені. «Більшість наших учнів живуть у селах, – пояснює викладачка літератури, колишній завуч ліцею Надія Канюка, – а там у кожному другому дворі стоїть якщо не саморобний трактор, то списаний з колгоспу «Беларусь». А зараз для селянина трактор, як колись кінь – з ним не пропадеш ні в голод, ні під час кризи...

У третьокурсника Володі Копичака вдома є старий роботяга Т-40, і батько вже довіряє синові привезти причеп сіна або дров, зорати свій пай, прокультивувати сусідові поле.

У ліцеї майстри хвалять Володю – правда, зізнається хлопець, одного разу він ледь сесію не завалив. На тракторі Т-150 Копичак здавав залік з культивування. Перехрестившись перед опусканням культиватора, як це робить батько, Володька вже на перших гектарах добре відчув грунт, звикся з машиною... – як раптом заглух двигун. Скінчилася солярка. «От двієчник, – до болю стиснув важіль подачі палива третьокурсник, – забув заправитися перед виїздом... Засміють тепер хлопці. А батько що скаже?». Вихід був один: зістрибнувши на землю та одним «марш-кидком» два кілометри збігавши до ліцею, Володятам заправив 20-літрову каністру дизпалива і поволік її на поле…

Коли майстер прийшов приймати залік, трактор здіймав клуби куряви на вже останньому рядку.

 

 

Американський комод

 

У столярні братів Костівих виготовляється все: від замовленої бабусею нехитрої табуретки, щоб біля віконця очікувати листоноші з пенсією, і до різьбленого кухонного гарнітура для львівського особняка. Єдине, чого не роблять угнівські столяри, так це трун. Кажуть, ніби й вигідно, але страшнувато. Їхній, перероблений з напіврозваленого колгоспного корівника, столярний цех знаходиться у полі за селом, а термінові замовлення нерідко доводиться робити ночами. "Був випадок, – розповідає середній з братів Михайло (на бровах стружка, за вухом олівець, півпальця, як це часто буває у столярів, обрізано, і погляд якийсь вимірюючий, ніби прикидає витрати матеріалів на ліжко для мене), – одного разу вночі зникло світло, вимкнувся верстат, …тиша. Раптом двері на протязі рипнули, ворона дзьобом по шиферу "тук"... Страх Божий... А тут ще труна на верстаку...».

– Коротше, відмовилися ми від них, – махнув рукою майстер, запросивши мене до цеху.

На вході стоїть овальний дубовий стіл душ на вісімнадцять, ще не відшліфований. Далі – комод, вже готовий, свіжим лаком пахне. Михайло посміхається:

– Його американка одна замовила – приїхала з Америки, тут господарством обзавелася. Ми зробили – вона, задоволена, забрала, а через день назад привезла. Каже: "Коли я речей туди наскладала і всі шухляди відкрила, він упав". "Звичайно, – відповідаємо ми, – це закон фізики. Комод потрібно до стінки прикручувати". «Ні, – завередувала, – хочу, щоб не падав...". Доводили ми їй, пояснювали... Та марно. Нехай тоді в Америці такий комод шукає.

Провівши мене м'якою «ковдрою» з тирси між верстаками і готовими виробами – в основному дверима з модними нині «витіюватими» віконцями – столяр запрошує до фарбувального цеху. Тут стелажі від підлоги до стелі заставлені різнокаліберними жбанками з однаковими етикетками. З гордістю і смачно, ніби не про ацетоновий денатурат, а про ігристе вино, Мишко довго розповідав про дорогі лаки відомої італійської фірми, про те, що він з братами – її постійні клієнти, і що цими лаками покривалися мало не скрипки Страдіварі.

 

Свіжоструганий прибуток

 

Починали угнівскі столяри 11 років тому, взявши 15 тисяч гривень кредиту і викупивши у міськради напівзруйнований колишній колгоспний корівник. Столярному ремеслу Володя – старший брат – вивчився в Рава-Руському (Львівська область) профтехучилищі, а Мишко служив у будівельному батальйоні і до «дембелю» освоїв усі будівельні спеціальності. Молодший брат Микола у них – різноробочий.

Перші верстати теслярське сімейство змайструвало самотужки, а з часом, розгорнувши виробництво і розширивши асортимент виробів, стали купувати імпортні.

– А як із замовленнями? – запитую.

– Взагалі, замовлень у нас вистачає, – каже Михайло. – О сь тільки з прибутком не густо. По-перше, наші ціни значно нижчі ніж у будь-якому меблевому магазині. Інакше за десятки кілометрів такими вибоїнами сюди клієнта не заманиш. По-друге, у нас усі меблі ручної роботи, тому не швидко виготовляються. Дивіться. – Мишко підійшов до великого дубового ліжка і дуже ніжно, ніби жінку в ложі, погладив шліфоване до блиску бильце. – Воно коштує вісім тисяч, але робилося півтора місяці. І по-третє, ми щомісяця платимо близько семи тисяч гривень податків – буває, що собі вже нічого не залишається.

 

Співаюче сімейство

 

ґрунтовою дорогою від столярки до міста мене жваво обганяли велосипедисти різного віку. І всі першими віталися! Молодь на ходу кидала: «Доброго дня!», а хто старший – спішувалися і з поклоном вітали: «Слава Ісусу Христу!». Львівщина, одним словом...

А вже у самому Угневі я побачив дивну картину, яка влучно передає всю суть цього чи то міста, чи то села. Біля під'їзду триповерхівки з тротуарами і побіленими бордюрами паслася корова. Поруч ошатно одягнена жінка в туфлях на шпильках та книгою під рукою відганяє від корови рої мух...

«Невже вона її на балконі тримає?» – подумалося мені. – Піду, розпитаю».

...Галина Миколаївна Брезовская, 37 років, працює вчителем географії в угнівскій школі, хоча з дитинства мріяла бути артисткою. Галя закінчила Львівське культпросвітнє училище, після чого влаштувалася завідуючою Угнівского будинку культури.

Якось в Будинку культури після лекції про американський імперіалізм святкові танці влаштовували. На сцені естрада із саморобними гітарами, зал повний молоді в кльошах, дружинники портвейн у парубків відбирають. Раптом до кабінету директора забігає білетерка: «Галино Миколаївно, а там один довгов’язий не хоче квиток брати».

– Ох, я і розлютилася, – згадує колишня завідуюча. – інструктор райкому партії приїхала особисто відвідуваність перевірити, тож мені тільки скандалу не вистачало. Підходжу – стоїть високий, красивий, нахабний. «Чому, – питаю, – квиток не купуєте?». А він: «Навіщо мені витрачати гроші на квиток, якщо ти будеш моєю дружиною?». І запросив мене до танцю. А ще через два роки до «ЗАГСу».

Незабаром у Брезовских народилися близнюки Максим та Андрій. Перші. А через сім років, коли у Галини знову почав округляться живіт, її мама, яка працювала акушером, сказала: «Галю, не знаю, що у тебе за чоловік, але ти знову маєш двох»... Оксану та Олесю довго не могла розрізнити навіть власна мати, тому одній із сестричок на руку прив'язували ниточку.

- – Пийте, молоко ранкове, ще не зібране, – нахвалювала Галина Миколаївна частування, – у вас в столиці немає ж такого. Раніше ми три корови тримали і пару бичків, але зараз діти уже роз'їхалися та й здоров'я не те – он у чоловіка взагалі нога відмовила, з милицею ходить.

– А де ж ви її тримаєте, мешкаючи в квартирі?

– Від покійного батька старенький будинок залишився із сараєм...

Уесь час, частуючи мене, господиня тихенько наспівувала українських пісень. Гарно. Сміюся:

– Вам на сцену потрібно.

– А ми часто на сцені виступаємо. – Галина Миколаївна дістала із серванта альбом з фотографіями. – Навіть співали у Київському палаці «Україна». 2000 року наша сім'я отримала звання «Народний сімейний колектив».

– У мене вдома жива музика звучала завжди: я, привчена мамою, з дитинства співала у самодіяльності, сини вчилися спочатку в музичній школі, потім у музучилищі, дочки співали в хорі.

– Пригадую, як п'ятнадцять років тому Максим і Андрій вперше, щоб підзаробити, найнялися грати на весіллі. Але ось біда: акордеон, скрипка є, а співати-то нікому. Вони – до мене: мамо виручай. «Здуріли, – кажу, – я ж вчитель, що про мене діти подумають, а директор школи…?». Але хлопчики ледь не плачуть: ми вже завдаток взяли. А-а, була-не-була: вдягла я вишиванку, в волосся квітку встромила і до мікрофона... Потім сини замість мене сестер співати запрошували. Ось з того часу наша сім'я виступає єдиним колективом на різноманітних фольклорних фестивалях, конкурсах народної пісні.

 

Свято відкритого кордону

 

У центрі Угнева я побачив чоловіків з молотками і рубанками, які майстрували довжелезний, метрів на тридцять, стіл.

– Весілля «рихтують» чи що?

– Уже багато років 28 серпня на Успіння Пресвятої Богородиці, – пояснив один із робітників, – до нашого міста приходять сотні (бувало 700 чоловік) поляків – нащадків виселених 52-го польських угнівчан. Тут поховані їхні предки, багато хто з них хрестилися в нашому костелі. Цього дня прикордонники відкривають ділянку кордону, і кожен поляк може вільно прийти до Угнева...

Так, чув я про цю традицію від місцевих. Спочатку всі – поляки і угнівчани, католики і православні, й навіть православний священик – йдуть до костелу на Літургію, потім – на цвинтар. Опісля, коли всі втомляться і зголодніють, в гостинному Угневі починається… – самі здогадуєтеся що... Увечері, коли полякам належить повертатися назад, прикордонники, зазвичай, недораховують з добрий десяток чоловік: якийсь поважний пан все ще п'є «на коня», по черзі цілуючи господиню і господаря та з'ясовуючи, чому в поляків та українців такі сумні гімни: «Jeszcze Polska nie zginęła» («Ще Польща не загинула») та «Ще не вмерла Україна»...

Угнів – дуже хлібосольне місто і люди там щирі та веселі: перевірено на власному досвіді. Приїжджайте до найменшого міста України!

 

Віталій Цвид

Київ - Угнів - Київ