Фінансовий Контроль

Всеукраїнський науково-практичний журнал

Вхід / Реєстрація

Journal

Три десятки «робінзонів» на клаптик землі

Дата розміщення новини: 2019-04-04

Цьому важко повірити, але на Дніпрі є острів, де немає питної води, нічого не росте, проте там живуть люди, народжують, одружуються, і як Іхтіандри рятують потопаючих
 
Уявіть собі водосховище на Дніпрі завширшки 15 км, на якому для з’єднання берегів насипана дамба. Нею з Правобережної до Лівобережної Україну і назад їздять машини та поїзди. А ще на насипі з піску та бетону живуть люди. Відразу за парканом у них з одного боку вода, а з іншого – рейки. Засинають вони під прибій могутнього Дніпра, а прокидаються під стукіт коліс вранішнього потяга.
 
Незнесені бараки
 
Причиною появи мешканців на дамбі стала сумнозвісна чиновницька недбалість.
Будівництво черкаської дамби на Кременчуцькому водосховищі тривало з 1954 до 1961 року. Вся 16-кілометрова конструкція, яка з’єднує село Чапаївку на правому березі й місто Черкаси на лівому березі, складається з 15-кілометрової бетонно-земляної дамби, а на її кінці – з кілометрового металевого мосту з двома прольотами для судноплавства. Дамбою шириною 30 метрів прокладена асфальтна дорога з двома зустрічними смугами руху, а також одна залізнична колія.
Спочатку будівельників возили з Черкас, але, коли половину конструкції насипали, вирішили переселити «робочу силу» безпосередньо на дамбу – щоб прискорити будівництво і встигнути до чергового з’їзду КПРС. Для цього невелику 100-метрову дільницю дамби посередині розширили до 40, а де і до 50 метрів, побудувавши там шість одноповерхових бараків. В центрі барачного поселення відкрили магазин – свята справа для будівельників, аби після роботи купити випивки.
 
Після закінчення будівництва дамби бараки повинні були знести. Одначе чи то до будуправління не дійшло відповідне розпорядження, чи ж будівельні начальники просто проігнорували команду на знесення – подейкували, що чиновники вирішили приберегти бараки як літні будиночки для майбутньої риболовлі, але всі споруди лишилися на місці. І простояли порожніми до 90-х років.
 
Квартира біля рейок
 
Для Миколи Шевченка залізниця – рідний дім: в прямому і переносному смислі.
 
Народився Коля в селі Ляпинка Шполянського району на Черкащині. Після восьмирічки навчався у Миколаївському технікумі залізничного транспорту. Потім – армія. Після служби, а це був 1995 рік – безробіття в країні квітло буйним цвітом, хлопець хотів було влаштуватися за спеціальністю на залізницю, та ніде не було місць. Але якось випадково почув, що на черкаську дамбу потрібні шляхові обхідники. Приїхав. Коли там дізналися, що Коля є дипломованим фахівцем після технікуму – взяли, та ще й пообіцяли квартиру дати. І через два роки дали квартиру, якщо можна так висловитися.
 
…У тій половині бараку з двох кімнат, відведених Шевченку, не було ні вікон, ні дверей, ні підлоги, ні сантехніки – голі стіни та грубка. Плюс до того, на дамбі не було питної води, телефонного зв’язку, дров, щоб топити. Але Коля – хлопець сільський, до праці привчений, тож через два з половиною роки до відремонтованої квартири він уже привів молоду дружину Світлану.
 
Надзвичайна ситуація під насипом
 
За 18 років роботи на залізниці Микола Шевченко виріс від простого шляхового обхідника до майстра дільниці. Це такий собі тренер, що сам грає – у нього в підпорядкуванні бригада, але і в разі чого бере в руки лом і виколупує прогнилі шпали. Миколина дільниця – від Золотоноші до Черкас. Чого тільки не траплялося на цих 38-ми кілометрах залізничного полотна... Якось, згадує майстер, на дощовій дорозі дамби розвернуло фуру з пивом – вона виїхала на рейки і там перевернулася. Це надзвичайна ситуація. Микола по рації відразу зупинив залізничний рух на дамбі та приступив з робітниками до локалізації аварії: краном поставили на колеса машину і давай збирати розкидані на рейках ящики з пивом. Допоки приїхало начальство тієї пивної фірми, залізничники завантажили вже всю машину, ну і, звісно, попросили декілька пляшок – так би мовити, за труди. Раді та задоволені «пивні» начальники кажуть: «Мужики, яке пиво? Та за таку послугу вам коньяк найкращий виставимо…». І не збрехали. Винесли з джипа «дипломат», а там шість пляшок п’ятизіркового «Арарату»… Добре тоді хлопці з Миколиної бригади посиділи – до самої ночі…
 
– На дамбі часто трапляються автомобільні аварії, – розповідає Микола. – Там усього по одній смузі в обидві сторони, а посередині – суцільна лінія, але машини для обгону нерідко вискакують на зустрічну. І, буває, опиняються на рейках.
 
А одного разу Коля врятував людині життя. Взимку він ішов високим, метрів три, насипом зі щебеню, як раптом помітив, що попереду хтось покотився донизу. Впав прямо на рейки і не рухається. Микола підняв голову і з жахом побачив товарняк, який на всіх парах нісся до лежачого на полотні. Залишалися лічені секунди – Коля миттєво на животі снігом з’їхав донизу, різко схопив чоловіка за ноги і щосили потягнув… Потяг, що промчався, лише несамовито обдав Миколу клубами обледенілого снігу. Виявилося, що чолов’яга на рейках був геть п’яний і до тями прийшов лише вранці.
 
Народжені на дамбі
 
Ельвіра Вагущенко – дитя дамби. Тут вона народилася, звідси щоранку їздила до школи в Черкаси, тут же вийшла заміж. Таке поняття як рідна земля, земля предків для неї наповнене трішки іншим сенсом аніж у проживаючих на «материку». Для Ельвіри мала батьківщина – це, по суті, острів розміром 100 на 30 метрів, який дрижить, коли їде фура, і вібрує при русі товарного потяга. А в серванті в цей час дзвенять фужери і ложки. Ще тут постійно дме вітер, тому що на піщаному насипі майже не ростуть дерева, і завжди чути шум хвиль, що розбиваються об бетонні стіни дамби.
 
Але це ще не всі особливості Ельвіриної малої батьківщини. Юридично місця, де вона мешкає, …не існує. У паспортній реєстрації мешканців дамби написано: «Черкаська область. Золотоніський район, с. Чапаївка, вул. Панська». В їх випадку це можна читати як «на деревню к дедушке». Адже село Чапаївка знаходиться на відстані сім кілометрів від колишнього барачного поселення. До речі, місто Черкаси і село Чапаївка рівновіддалені від мешканців дамби, тож обласний центр також міг би бути місцем реєстрації острів’ян. А стосовно вулиці, то це художній вимисел співробітників паспортного столу: Панське – назва села, яке тут було до 50-их років, а нині покоїться на дні Кременчуцького водосховища.
 
Тепер колишні жителі Панського раз на рік приїздять сюди в Поминальну неділю (гробки) на кладовище. Точніше – припливають. Адже, коли було вирішено будувати тут водосховище, жителів переселили, а цвинтарі у нас якось не прийнято переносити. Тим більше, в поспіху було ніколи займатися якимось старими, покритими мохом, хрестами – до прийдешнього XXIV з'їзду КПРС планувалося урочисте відкриття гідроспоруди століття.
 
Нині на гробки люди, що приїжджають пом'янути своїх близьких, до кладовища підпливають на човнах. Хоча яке там кладовище! Хіба що кілька кам'яних, за півстоліття не згнилих, хрестів з води визирають. Та іноді черепа якого підводною течією вимиє – як вказівний буйок на поверхні плаває, щоб відвідувачі повз не пропливли. Ті, хто в човні, якір кинуть, перехрестяться, привітаються і вінок на воду спускають. Посередині в ньому свічка горить. У поминальні дні добрих півсотні вінків на підводному кладовищі плаває... Поки горіла розгойдана на хвилях свічка, подумалося: доживала собі людина, відчувала, що скоро кінець, по-людські заповідала, щоб поховали біля предків під високим кленом… А тут на тобі – на глибокому дні опинилася наче пірат якийсь одноокий, що загинув під час абордажу фрегата...
 
Хати без дворів
 
Коли жителі дамби – а їх там до трьох десятків назбирається – почали приватизацію своїх помешкань, то зрозуміли, що живуть у повітрі. До приватної власності їм записували лише будинки – але не землю. Тутешня територія має такий же юридичний статус, який за законом належить, наприклад, мосту, маяку чи злітно-посадковій смузі – технічна споруда. З тієї ж причини у мешканців дамби немає дворів. Вони, звісно, відгородилися – хто шифером, хто штахетами, хто сіткою-рабицею, прихопивши одну – дві сотки піску. Але розмежування відбувалося без усякої участі землевпорядників – по-сусідськи: випили, вийшли на вулицю, черевиком смугу намалювали і кілочки вбили.
 
– Влітку тут дуже красиво, – хвалиться Ельвіра, – і ми запрошуємо друзів, родичів до нас на відпочинок. Тут справжній курорт – море, рибалка, до міста рукою подати. Щоправда, треба звикнути. Саша, мій чоловік – родом з Черкас і спершу, коли приїздив до нас, не міг заснути: за вікном шумлять машини, поїзди, на столі тарілки деренчать.
 
Саша – військовий, служив за контрактом у черкаському автомобільному батальйоні. Був в АТО – його прикомандирували до 93-ї механізованої бригади, – тієї самої, чиї бійці-кіборги героїчно утримували Донецький аеропорт. Олександр «Уралом» возив на передову продукти харчування, одяг, боєприпаси, будматеріали для бліндажів.
 
Господар магазину
 
Магазин тут відкрили ще при будівельниках дамби. Після здачі об’єкта в експлуатацію і спустіння бараків на нього повісили замок. Але в 90-их, коли на дамбі почали з’являтися нові мешканці із залізничників, торгівля в казенній будівлі з решітками на вікнах і вивіскою «Продукти» відновилася. Щоправда, не надовго –люди здебільшого робили покупки в Черкасах або в Чапаївці, повертаючись з роботи.
 
Після чергового закриття на магазин навіть не вішали замок, тож у ньому стали хазяйнувати бродячі пси та заїжджі рибалки, сховавшись тут від дощу чи снігу, розпивали пляшку. А в 2000-му біля колишнього магазина з’явилася бетономішалка і купа будматеріалів – його за вісім тисяч гривень купив тракторист з черкаського «Промбуду» Михайло Горпинченко, або просто дядя Міша.
 
Ремонт був зроблений серйозний. Будівля не була пристосована для проживання, тож дядя Міша склав перегородки з цегли, розділив приміщення на дві кімнати та коридор. Потім змурував грубку, пробив два вікна, утеплив стіни. Словом, добротна сільська хата – навіть з модною аркою з гіпсокартону.
 
Острівна специфіка
 
Життя на дамбі має свої особливості.
 
По-перше, через оточення поселення водою там дуже вологий клімат. Як розповідають самі острів’яни, вночі, особливо влітку, важко дихати – тим більше, з незвички.
 
А взимку дитина з послабленим міським імунітетом тут не переставала б пити пігулки. Повітря настільки насичене вологою, що в будинках кожен рік відклеюються шпалери, довго сохне випране.
І, за іронією долі, оточені водою, мешканці дамби не мають своєї питної води. Залишилися вириті ще за часів будівництва дамби колодязі, але вода там не придатна для вживання. Майже всі теперішні жителі у себе в дворах пробурили глибокі свердловини, але тією жовтою рідиною зі специфічним запахом можна хіба що митися – воду ж для чаю і супу поселенці возять бочками з Черкас.
 
По-друге, острів’яни живуть на піску, тож у них майже нічого не росте. Щоправда, за роки життя на дамбі вони в багажниках машин чи просто «кравчучками» привозили собі до дворів чорнозем із сіл. Одначе насипаного родючого шару ґрунту вистачає лише для проростання трави, але не для картоплі чи буряка. Про фруктові дерева і мови бути не може.
 
По-третє, медичнимй, пожежним чи поліцейським машинам доїхати до поселення на дамбі практично неможливо. Будинки острів’ян від автодороги відрізані залізничною колією. Через рейки є проїзд, але він вічно закритий шлагбаумом із замком, а ключ в одного лише дяді Міши – спробуйте його знайти.
 
По-четверте, черкаська дамба – клондайк для рибалок. Вони приїздить сюди як поодинці, так і цілими компаніями на декількох авто. Мешканці дамби скаржаться, що приїжджі рибалки частенько порушують їхній спокій. Можуть серед ночі п’яними постукати у двері за сірниками, сіллю чи горілкою. Бували випадки, що у людей щезали хвіртки, штахети, а то й цілі прольоти в паркані – все це йшло на дрова для багаття рибалок. Якось прямо на березі розрубали і спалили в багатті човна однієї з старожилок поселення Люби Устинової.
 
Любина дочка Наталія Пархоменко пригадала інший випадок, як одного разу зимової ночі до них голосно постукали в двері. Мама відкрила, а на порозі стояв переляканий чоловік у майці та трусах – весь мокрий. Тремтячи від холоду, захриплим, майже беззвучним голосом він молив про допомогу – його восьмеро товаришів віднесла на глибину крижина, що відкололася.
 
Як досвідчена рибалка, Люба розуміла – якщо крижина під вагою людей трісне, вранці до берега приб’є вісім трупів. Вона миттєво кинулася до сараю і почала накачувати насосом, що залишився від покійного чоловіка, величезну тракторну камеру. На ній влітку онуки плавають. Добігши до води, жінка з двома дочками побачили метрів за тридцять від берега людей на крижині. Вони не своїм голосами волали про допомогу. Люба прив’язала до камери довгу мотузку і запустила її водою. На щастя течія була в напрямку дрейфуючих рибалок. Одного за іншим чоловіків, переляканих до смерті, Люба з дівчатами витягнули на беріг.
…А ще, розповідають острів’яни, в тутешніх водах водиться …чудовисько. Схоже на лох-неське.
– Ох і злякався я, – розповідає Андрій, колишній залізничник, а нині пенсіонер. – Я рибалив вночі, не дуже далеко від берега… Спочатку вода завирувала, немов на дні гігантський кип'ятильник включили, а потім... Казали ж старі рибалки, що за жадібність море карає: за сітки з кілометр, за лов в нерест... З води висунулося таке-е-е...
– Ні, й не заїкайтеся – це був не сом! Мені доводилося бачити вгодованих як кабани сомів – це не те, – Андрій, озираючись на берег, перейшов на шепіт. – З води на два з половиною метри висунулося ЩОСЬ… І близько було – мене аж бризками обдало. Клянуся – це була тільки голова…
 
P.S.
 
Перед самим моїм від’їздом з дамби на дорозі, як раз проти поселення, трапилася аварія – мікроавтобус «догнав» легковик. Рух на якийсь час паралізувався, і люди виходили з машин розім’ятися, подивитися на водяну гладь. Багато пасажирів з подивом розглядали місцевих, що поралися біля своїх домівок. Хіба тут можуть жити люди? Навіть знімали на мобільники.
 
– Ми живемо тут на дамбі! Отакої! І не дивуйтесь ви так! – сердито крикнула жінка-острів’янка у відповідь на запитання одного із роззяв.
 
Та, мабуть, пасажири їй не вірили. І, дійсно, жити у підвішеному стані – і в прямому, і в переносному смислі – на крихітному шматку суші, в старих, по суті, господарських будівлях – це тягне на сюжет фільму-фантасмагорії.
 
Але то – реальність.
 
Віталій Цвид
Київ – Черкаси – Київ
Фото автора