Фінансовий Контроль

Всеукраїнський науково-практичний журнал

Вхід / Реєстрація

Journal

Наша вузькоколійка, що дивує… іноземців

Дата розміщення новини: 2018-11-13

Прокладена через мальовничі ліси Рівненщини, унікальна, найбільша в Європі, вузькоколійка,  якою ходить справжнісінький потяг, знаходиться на межі зникнення. Фінансують раритетну залізницю, яка могла б стати туристичною родзинкою не лише Полісся, а й усієї України, місцеві ентузіасти та… іноземці – держава відсторонилася…  

 

Іду вагоном, хитаюся, хапаючись за поручні та спинки лавок – це з незвички, бо поїзд же незвичайний. Вузькоколійний – його залізничне полотно вужче звичайного на 69 см. Таких в Україні всього три: в Закарпатті, на Кіровоградщині й тут, у Рівненській області – потяг «Антонівка – Заріччя». Ходить він найдовшою вузькою колією не тільки в країні, але й в усій Європі – 106 км. І все – лісом. Називають його тут: «Поїздок». А ще: «Кукушка» – це тому, що колись в селах за поїздом, що прибував, люди про час дізнавалися: засвистів паровоз – пора корову виганяти, тобто на кшталт настінних ходиків із зозулею.

Курсує поїздок два рази на добу – о сьомій ранку відправляється з Антонівки й об 11:00 прибуває на кінцеву станцію у райцентрі Зарічне, назад звідти виїжджає о 13:00 й повертається до Антонівки  17:00. Раніше поїзд складався з чотирьох пасажирських вагонів, але вже три роки, заради економії, до тепловозу чіпляють лише два. Як трамвай, хоча були часи, коли поліською вузькоколійкою ходили ешелони з 20 – 30 вагонів.

 

«Деревинна» магістраль

 

Деревина... Якісні соснина, березина та дубина, яких у Рівненському Поліссі незліченні гектари – ось причина появи вузькоколійки. Найближча транспортна магістраль, якою поліське дерево можна було везти в Європу – це залізниця з Києва до  Варшави. Але до неї спиляні колоди потрібно було ще на чомусь доставляти із самої лісосіки, тож 1902 року від станції Антонівка в напрямку ділянки лісозаготівлі проклали перші кілометри вузькоколійки. Вирубавши деревину на одній ділянці лісу, лісозаготівельники переходили на наступну, а слідом за ними йшли вози зі шпалами і рейками. Ось так, петляючи, обходячи болота, і пролягло 106 кілометрів поліської вузькоколійки. Курсували нею спочатку лише вантажні поїзди.

 

 – Роботи на вивезенні лісу було стільки, що ми не встигали котли в паровозах чистити, – згадує машиніст Юрій Ярмошик, котрий сорок років пропрацював на поліській вузькоколійці.

 

 – Пам'ятаю, навіть до аварії потрапив, – Степанович чухає плече, яке з того часу ниє. – Їду я, значить, швидкість під п'ятдесят, помічник пару піддає, прохідний – зелений… І тут, за поворотом, дивлюсь... – ешелон, вугіллям завантажений. Я, звичайно, на гальма, але «толку» з цього, коли позаду 15 вагонів по 30 тонн налягають. Коротше, від зіткнення мій паровоз став на диби, а відірвані колісні пари потім у вугіллі відкопували. Слава Богу, всі живі залишилися. Як розповідав на суді уповноважений з прокуратури, п'яний стрілочник не дав потрібного сигналу.

 

Перший пасажирський

 

На початку 70-х років минулого століття промислові запаси деревини в лісах Рівненщини вичерпалися, тож вантажні поїзди перестали ходити. Рейки почали віржавіти. Ще трохи – і народ з округи розтягнув би шпали на дрова, а рейки – на металобрухт. Але знайшлася в залізничному відомстві світла голова, яка вирішила вузькоколійкою пустити пасажирський поїзд.

 – «Поїздок» виявився настільки затребуваним, – розповідає старий машиніст, – що люди не вміщалися в чотирьох вагонах і забиралися на дах. Зазвичай, на вагоні чоловік з тридцять, звісивши ноги, їхало з вітерцем. Бувало, під'їжджаємо ввечері до Антонівки, а там багатьом пасажирам потрібно пересідати на київський поїзд, за п'ять хвилин встигнувши взяти квитки. Таке починалося – хоч кіно знімай. За півкілометра до станції вже стрибали з дахів, з підніжок, перекидалися на землі, ловили одне одного, валізи на голови скидали… Але під колеса, слава Богу, не потрапляли. А то б – посадили б мене. Натомість за 40 років жодної догани – одні заохочення.

І на доказ Степанович дістав із серванта стару «Трудову книжку»: «За виконання соціалістичних зобов'язань на честь 100-річчя В.І. Леніна видана премія – 10 рублів»,. «За проявлену пильність під час перевезення видана премія – 15 рублів»...

 – А що за пильність проявили, Юрію Степановичу? – гортаю документ.

 – Та, розумієш, лосеня на рейки вибігло, – пояснює машиніст, – а я встиг загальмувати, благо порожняком їхав. Виявилося, що його загоничі гнали на першого секретаря обкому партії. У них там царське полювання було.

 

Сумна місія

 

У вагоні «поїздка» я зустрів Людмилу Мельник – жінку, яка знає про поліську вузькоколійку, мабуть, все на світі.

 – Для моєї мами, яка 26 років проїздила в «кукушці» провідником, – розповідає Людмила, – вузькоколійка була більше ніж роботою – життям. Пам'ятаю, виїжджаючи в рейс, вона завжди брала їжі на велику компанію. Казала: «А раптом тепловоз зламається, доведеться стояти в лісі, а пасажири зголодніють». І ще ліків цілу торбинку брала: люди ж до лікарні часто їздили, і, бувало, в дорозі то напади хапали, то виразки відкривалися. Навіть пологи мама у вагоні приймала. А під час війни в Афганістані вона нерідко додому заплакана поверталася. Тоді в Антонівці з брестського поїзда на «кукушку» цинкові труни перевантажували, і мамі доводилося дорогою їх родичам передавати. Розповідала, що іноді матері, побачивши холодний цинк з рідними портретиками, йшли і лягали на рейки. А одного разу моя мама везла відразу одиннадцять трун – плакав увесь поїзд. На одній станції цинкову труну вийшла зустрічати дівчина у весільному вбранні… З цієї ж платформи вона проводжала коханого до армії і пообіцяла відразу після служби вийти за нього заміж. Ось і виконала обіцянку, навіть обручку на цинкове віко поклала. Мама з цієї поїздки приїхала геть сивою…

 

 

Зупинка поза розкладом

 

Їдемо далі... Раптом рух «поїздка» став якимось невпевненим – вагон почав нервово смикатися. Сильніше... Від поштовхів у провідниці впав термос з чаєм, звалився вогнегасник з полки, жалісно замекала прив'язана у тамбурі коза – хтось із пасажирів віз її на базар. Через хвилину поїздок остаточно зупинив хід.

 – Зараз машиніст доллє масла, і поїдемо далі, – пояснює провідниця Світлана. – Це дрібниці. А одного разу ми так зламалися, що, я думала, вже не виберемося. Було це так...

З розвідним ключем у руках, що були до ліктів у мазуті, машиніст увійшов до вагона і, сильно стукнувши інструментом по поручню, щоб усі замовкли,голосно закричав:

 – Все, гаплик, двигун накрився! Далі не поїдемо!

А за вікном – мінус 18, скоро ніч, кругом ліс, снігу до пояса, а до найближчого села – 12 кілометрів. Приїхали, називається. Однак Світлана на той час вже сьомий рік працювала провідником – всяке траплялося, тож не розгубилася: спершу перерахувала пасажирів поїзда – 23, з них – шестеро дітей, потім перевірила запас вугілля для опалювального котла – години на дві.

 – Увага! – голосно гукнувши, вона залізла на лавку як на броньовик. – У кого є знайомі з трактором, телефонуйте – нехай хтось приїжджає з причепом! Чоловіки,  беріть у тамбурі лопати і гайда розчищати сніг біля вагонів. Решта до лісу – ламати дрова для котла, а то замерзнемо!

...Пасажирів відвезли через півтори години – приїхало аж три трактори. Світлана ж із колегою Мариною з іншого вагона та машиністом залишилися охороняти поїзд. Через годину закінчилися вугілля та наламані дрова, ще через три години розрядилися акумулятори, що дають світло у вагонах. Незабаром згасла і надія на допомогу – з депо телефонували, що рейки занесені снігом, тож маневровий тепловоз не доїде.

Пасажирами поїздка стали холод, морок і безнадія...

 

Нічний вагон

 

Залишатися у вагоні було неможливо – замерзнеш, а залишати потяг – заборонено службовою інструкцією. По-перше, треба сторожити казенне майно від злодіїв і мисливців за металобрухтом, по-друге, не допустити розморожування опалювальної системи – інакше до пенсії будуть вираховувати із зарплати. Тому вирішили: Світлана залишається у вагоні та сирою корою хоч якось підтримує тління в котлі, а напарниця з машиністом рейками йдуть чотири кілометри до найближчої станції – набрати вугілля.

 – Що я тільки тієї ночі не робила у вагоні, – згадує Світлана. - І танцювала, аби не замерзнути, і молилася, коли чула вовче виття, щоб вціліли мої у лісі, і на все горло лаяла своє начальство, яке дає півтора відра вугілля на весь рейс. І навіть примудрилася заснути на лавці. Та так, що не почула, як повернулися Маринка з машиністом.

 – Вони молодці – цілий мішок вугілля на візку притягли і мене врятували, – закінчила свою розповідь Світлана і пішла видавати квитки пасажирам.

 

Агросадиба

 

У селищі Антонівка, неподалік депо «кукушки», Людмила Мельник відкрила агросадибу – гарний затишний будинок, куди приїздять любителі вузькоколійки з усього світу. Як виявилося, у багатьох країнах є цілі клуби шанувальників вузької колії. Тільки у себе вони «тремтять»над шматком зношеної колісної пари під музейним склом, а тут – справжні рейки, діючий поїзд і живий машиніст.

Майже щотижня вагон «поїздка» бронюється для групових туристичних екскурсій. Якось на нікельованих «харлеях» приїжджали байкери з Харкова – машиніста «кукушки» посвятили в байкери, дали кличку «Паровоз» і подарували клубну жилетку з драконами. Навідувалися любителі вузькоколійки з Англії, Італії, Греції, США та багатьох інших країн. Якось були бізнесмени з Канади – все умовляли молодих пасажирок, щоб ті співали їм українських пісень. А селилися канадці лише в тих хатах, де є піч, свіже коров’яче молоко і запах сіна. Словом, зелений туризм.

 

Зупинка «Озерна»

 – У мене на столі український борщ, городина, свіжа домашня ковбаса, бо кабанчика щойно закололи, вареники з сиром, – розповідає господиня агросадиби Людмила Мельник, – а ті іноземці одні булочки жують та мінералку попивають. Ну, думаю, пропала: постояльці гроші заплатили, а я їм не догодила. Тим більше, туристи не прості, той, який на кожній станції вибігав «кукушку» фотографувати, – заступник міністра транспорту Австрії. «Рятуй», – шепочу чоловікові. Він до комори збігав і дає мені: «Може, це допоможе? Став на стіл». Допомогла. Після першої – а вона у нас міцна, з домашнього зерна женемо – іноземці розсмакували вареники, а коли випили ще по одній, то ковбасу вже по-нашому – руками брали...

Окрім харчування та ночівлі до комплексу послуг агросадиби входять прогулянка до лісу за грибами-ягодами, полювання, купання в лісових озерах і риболовля. Дякувати – все поруч.

Одну із зупинок «поїздка» тут називають «Озерною». Від неї через ліс йде стежка до трьох дивовижних озер. Вода в них надзвичайно прозора. І цілюща – були випадки, розповідають місцеві, що дехто тут навіть від раку зцілювався.

 

Лісова тітонька

 

Живе неподалік дивовижних озер тітка Палушка – до неї з Білорусі, Росії, Польщі та багато звідки ще люди приїжджають. Одні її вважають знахаркою, інші – чарівницею, треті – божою людиною. Дивлячись на вогонь, тітка Палушка може розповісти про зниклу людину – живий він чи ні та в яких краях його шукати. Нікому добра жінка не відмовляє.

Тітці Палушці вже під шістдесят, але скажу як чоловік: одягни вона замість залатаного ватяника сукню – тіткою її назвати язик не повернеться. Жодної зморшки на обличчі. І секрет в тому, пояснили мені тутешні люди, що Палушка п'є воду тільки з лісового озера і весь рік в ньому купається.

 – Дослідження води з каскаду озер поблизу Островська виявили в ній значну кількість корисного для організму гліцерину, – розповідає тамтешній рибінспектор Микола Ясковець. – До того ж, про ці водойми мало хто знає, і до них не так легко дістатися – тільки по вузькоколійці, тому вода в озерах практично первісної чистоти.

 

P.S

Шкода, але останнім часом «кукушка» все  частіше стала псуватися. Воно і не дивно: локомотиву «поїздка» вже більше ніж 60 років – на ньому стоїть двигун ще від танка Т-34. Цих моторів – новеньких, у заводській упаковці з клеймом «Все для фронту! Все для перемоги!» – після війни залишилося стільки, що ще до 1956 року їх встановлювали на катери та тепловози. До слова, коробка передач тут від МАЗа, тож управляти цим тепловозом зможе будь-який водій вантажівки. Нині гроші на запчастини та ремонт «кукушки» Укрзалізниця майже не виділяє. Ремонтують «поїздок» місцеві фанати вузькоколійки, зокрема та ж родина Людмили Мельник. А ще – іноземці. Грошей на покупку запасного локомотива дав австрійський інженер Вольфрам, який часто приїжджає сюди покататися на «кукушці».

Прикро, але без державної підтримки унікальна раритетна вузькоколійка, яка могла б стати туристичною родзинкою не лише Полісся, а й усієї України, – може зникнути.

 

                                                                                                                                                 Віталій Цвид,

                                                                                                                                               Київ – Антонівка – Зарічне – Київ