Фінансовий Контроль

Всеукраїнський науково-практичний журнал

Вхід / Реєстрація

Journal

Мешканці прикордонного стовпа

Дата розміщення новини: 2018-11-13

Наша країна щорічно втрачає десятки квадратних кілометрів території – і загарбує її… прикордонна річка, яка не дає спокою жителям  найближчого села   

 

Михайло Назарович з усім своїм сімейством, а воно у нього разом з онуками одинадцять душ нараховує, копав картоплю на розпайованій землі. Сергій, зять Назаровича, верхи на саморобному тракторці волочив полем таку ж – молотком і міцним слівцем збиту – схожу на гігантського павука, картоплекопалку. Вся інша ватага, включаючи дворічну Настуню і п'ятирічну Іринку, слідом за цією пихкаючо-скриплячою механізацією підбирала до кошиків картоплю...

 Вродило цього року поганенько, але не це зараз турбувало жителя села Забужжя (Любомльського району, Волинської області) Михайла Назаровича – він, раз у раз, тривожно поглядав у бік Бугу. Цього року річка підійшла так близько до городу, що останні рядочки доведеться докопувати вручну, а не трактором – щоб, чого доброго, зі стрімкого берега у воду не впасти. Та що там трактор? Самі мужики, коли, бувало, пропустять у полі за обідом чарку-другу («Щоб добре вродило!»), то намагаються триматися подалі від краю городу. Це не жарт – один необережний крок і...

Крім річки, що несподівано підкралася до городів, з'явився недавно у тутешнього люду ще один головний біль – стовп. Бетонний, метрів два заввишки – виріс посеред пайового поля. Користі від нього ніякої – хіба що коня прив'язати, зате шкоди – ні трави накосити поблизу, бо косу зламаєш, ні посадити що-небудь поруч, та й взагалі селяни побоюються цього  смугастого одоробла. Воно й зрозуміло: двометрова «каланча» у полі – не просто стовп, а прикордонний знак – з мідним тризубом та офіційним жовто-синім забарвленням! І річка ця – не проста річка, а державний кордон між суміжними державами – Україною та Польщею! І картоплю працьовиті забужани копали не просто в полі, а на території контрольно-слідової смуги!

 

Окупація

 

 – То тепер тут кордон і жовніри (солдати, польською мовою – Авт.) коло Бугу ходять, – розповідає 89-річна баба Ганна із Забужжя, – а як була я мала, то в річці коноплю для пряжі та батькові маринарки (жакети – Авт.) полоскала. А моя мама – вона ще при Миколці (імператор Микола ІІ – Авт.) жила – за Буг на човнику плавала женихатися...

Баба Ганна, або, як написано у паспорті, Ганна Микитівна, на свої вісімдесят дев’ять тримається таким молодцем, що дай нам Боже усім – все робить по господарству (я її застав, коли кабачки до сараю тягала). На ній – корова, свині, птиця. Щоправда, в поле вже не ходить:«Вельми вже далеко». Перечитує всі газети, які виписують онуки: «Особливо за політику всяку». Обличчя у баби Ганні – світло-коричневого кольору, як стиглий гарбуз, і не тільки від засмаги – це від жару вічно протопленої грубки, від вогню вівчарської ватри, від спеки нескінченних трудоднів у полі.

1934 року маленька Ганна пішла вчитися до школи-п'ятирічки свого рідного Забужжя – тоді ще Любомльського повіту Речі Посполитої. З 1921 до 1939 року теперішня Волинська область перебувала під владою Польщі, або, як кажуть місцеві: «…за Польщі». Навчання велося винятково польською мовою – баба Ганна навіть згадала, як одного разу вчителька відчитала її за рідну мову на перерві: «Бенджеж в будинку розмавять в хохлянсім ензику, тутай розмавляй по польську!» («Будеш вдома розмовляти українською мовою, а тут говори польською!» – Авт.). Після закінчення п'ятирічки Ганна зайнялася тим, для чого, власне, їх тоді матері й народжували: взимку – з раннього ранку до пізньої ночі при каганці пряла пряжу з конопель та льону, а решту року – не розгинала спини на полі: спочатку на польського пана, потім на німецького господаря, опісля заробляла трудодні та болячки у радянському колгоспі.

На перші роки німецької окупації Ганна Микитівна особливо не скаржиться – каже, що німці поважали тих, хто «добре хазяйнував», нікого не вбивали, в селі взагалі не було чути пострілів. Якось унтер-фельдфебель прийшов до сусідки баби Ганни набрати яєць і масла для банкету з приводу взяття німцями чергового міста – побачивши на подвір'ї купу голопузих дітлахів, що майстрували з кулеметних гільз свистки, нічого брати не став, а, навпаки, дав дітям шоколадку.

Однак у травні 44-го в Забужжі пролунав прицільний постріл. І все змінилося...

 

Диво Матері Божої

 

Безкраї волинські ліси в роки війни прихистили багато кочового люду: партизанів, воїнів УПА, дезертирів, бандитів, просто селян, які плюнули на німецьку та на радянську владу і пішли собі жити туди, де немає ніякої влади. Хто саме з лісових мешканців травневої вночі у забузькому урочищі Бабина гора спустив курок карабіна – достеменно невідомо. Баба Ганна, наприклад, стверджує, що бандерівець – інші старожили села доводили мені стріляв, що, мовляв, партизан…

Та як би там не було, а куля потрапила в голову коменданта гарнізону, що дислокувався у Забужжі, а через кілька днів – 13 травня, до ще сонного села увірвався каральний загін СС. Розпочалася «акція відплати».

...«Я пам'ятаю, як люди вибігали з палаючих хат, а солдати по них стріляли», – розповідає баба Ганна, а сама крадькома поглядає на образ Божої Матері в кутку, чи то просячи за убієнних, чи то за себе.

Есесівці хату за хатою поливали вогнем з вогнеметів, солом'яні дахи запалали як смолоскипи, через вікна і двері вистрибували палаючі люди, дітей виносили на руках. Односельчанка баби Ганни тітка Левчиха тікала до лісу з дев'ятьма дітьми – найменше, загорнуте в кожух, несла на руках. Кілометрів через два, коли постріли і вибухи вже не чулися, Левчиха зупинилася, розгорнула кожушину, і – о, Господи! – порожня. Не встигнувши перевести подих, мати наказала дітям лежати під кущами, про всяк випадок поцілувала на прощання всім голівки – і понеслась дорогою назад. Туди, де смерть…

Уявіть собі: в селі, де свистять кулі, розриваються гранати, від полум'я вогнеметів навіть пісок плавиться, скажена худоба, що вирвалася з палаючих сараїв, копитами все навколо витоптує, туди-сюди їздять карателі на мотоциклах – і посеред цього пекла лежить і плаче немовля. Ціле і неушкоджене…

Ось, виявляється, чому баба Ганна поглядала в куточок, де під вишитим рушником висіла Богоматір. Заступницею її в народі називають.

 

Життя післявоєнне

 

У серпні 44-го після звільнення села від німців усіх забузьких чоловіків віком від 18 до 50 років забрали на фронт. Провела і Ганна хлопця, який залицявся до неї, на війну. На вокзалі, як водиться, поплакала, дала Петру харчів на першу пору, зашила на виданій військкоматом шинельці кругленькі дірочки (від куль) та обіцяла чекати.

У 46-му повернувся Петро, ​​правда, не весь – ступню залишив десь в Австрії на протипіхотній міні. Хоч і каліку, але відразу після повернення повела його Ганна до церкви вінчатися.

 – А як же інакше? – пояснює бабуся. – Адже на війну проводжала його я – значить, і прийняти з війни зобов'язана, будь він хоч без обох рук і ніг.

 Ось такі вони, жінки прикордонного села Забужжя.

Після перемоги зажили Ганна Микитівна з Петром Івановичем як і більшість їхніх односельчан – сільськими середняками: з голоду не пухли, але й не жирували. Чоловік освоїв ремесло муляра, ходив по людях мурувати грубки – народ-бо після розрухи відбудовувався, тож щодня мав миску крупи, відро вівса, качан-другий капусти і сто грам.

От лишень біда – берегом Бугу знову колючий дріт натягнули, прикордонників із собаками пустили, а на тому боці залишилися рідня, друзі, наречені, женихи, коханки. Взагалі, на пам'яті жителів Забужжя державний кордон – він був або на замку, як за радянських часів, коли прикордонне відомство входило до складу грізного КДБ, і за нелегальний перехід давали 15 років, або його не було взагалі – як за часів польської влади, коли забужани за сіллю або сірниками плавали на протилежний берег. Але такого, що відбувається нині на межі України і Польщі, селяни не пригадують навіть за смутного часу політичного міжсезоння, коли німці вже втекли, а червоні ще не закріпилися. Судіть самі: сьогодні в районі села Забужжя державний кордон тут, а завтра дивись – уже… в іншому місці! А післязавтра Забужжя, чого доброго, взагалі перестане бути Україною.

 

30 метрів землі

 

Нині територія України відходить суміжній державі! Причому безперервно. І захоплюють нашу землю не солдати і танки, а спокійна і мирна, на перший погляд, річка Західний Буг. Адже саме її руслом (посередині) проходить державний кордон між Україною і Польщею.

 – Таке часом трапляється, що річки, особливо вигинисті, змінюють своє русло. А якщо подивитися на карту, то Західний Буг складається із суцільних вигинів. Зміна русла – це природний процес і називається він меандруванням, – розповідає співробітник Західно-Бузького басейнового управління водних ресурсів Валентин Мотронюк. – Це відбувається через те, що на звивистих ділянках річки, де течія змінює свій напрямок, потік води за інерцією тисне на берег і вимиває, руйнуючи його та прокладаючи собі нове русло. Природно, якщо один берег, припустимо, український «з'їдається» (підмивається), то протилежний польський автоматично нарощується (намивається) – отже, і відбувається зрушення русла річки. Або іншими словами, захоплення Бугом української території. Як кажуть фахівці, вируючий на вигині потік води здатний з такою силою «бомбити» берег, що русло може зрушуватися в бік зі швидкістю – увага! – кілька десятків метрів за рік.

А що ж у Забужжі? Якими темпами віроломний Буг наступає на землі мирних копачів картоплі – сімейство Михайла Коваля? Я запитав у самого Назаровича – у нього якраз перекур, тож пішов коня перев'язати. Назарович подивився у бік Польщі, по-снайперськи примружив ліве око, щось пробурмотів про себе – мабуть вираховував – і відповів: «Метрів тридцять за цей рік». Ого! А потім підвів мене до краю свого городу, звідки до річки-загарбниці залишалося кілька кроків – дивись, мовляв, сам.

 

Живий Буг

 

Ви не повірите, але, стоячи на краю обриву, я побачив – ні, не побачив, а відчув, що ця річка – жива. Жива не в тому сенсі, що вона тече, і в ній всяка живність водиться – ні. Вона ворушиться! Рухається всім своїм величезним водно-береговим тулубом. Уявився навіть гігантський пітон, якому набридло повзти нескінченною борозною, і він, виляючи потужними боками, розширює життєвий простір. Це ворушіння всюди: безперервно сиплеться пісок, стрімко сточуючи берег, жалісно скриплять гілками й оголеними коренями дерева, що звисають над водою і, врешті-решт, падають. Під віковими дубами, яких, здавалося, жоден ураган, жодна сокира не візьме, підступна річка день за днем, підточує ґрунт, повільно оголюючи корінець за корінцем... І вже через два-три місяці  Бугом уже пливе сухий корч, з яких на прикордонній річці можна гатити греблі. Парадокс – вода, яка повинна живити рослину життєвими соками, убивчо позбавляє її цієї самої живильної вологи.

Більше дивитися на річку не хотілося, тож я пішов. Потрібно було розібратися: де ж тут, все-таки, проходить державний кордон? Щоб, чого доброго, не порушити його.

 

Прикордонні стовпи, що мандрують

 

...Немає! На кордоні відсутнє те, що має наганяти страху на шпигунів і перебіжчиків. Біля Забужжя відсутня контрольно-слідова смуга (КСП) – спеціально проорана смуга, на якій порушник кордону має залишити сліди. Виявляється її також захопила річка-загарбниця і залишила на суміжній території. Тепер КСП будуть орати не українські прикордонники, а польські фермери. Однак, питання: «Як же в такому разі тримати кордон на замку?».

 – На ділянці кордону в районі села Забужжя, де відсутня контрольно-слідова смуга, особовий склад прикордонного поста проводить посилене патрулювання, – розповіли мені на прикордонному посту «Новоугрузьке».  – До того ж прикордонники стали інтенсивніше працювати з місцевими жителями. У всі часи цивільне населення прикордонних сіл було найпершим помічником прикордонника.

Так-то воно так, але ж на одній громадянській свідомості забужан охорону державного кордону не побудуєш. Зрештою, забажай, скажімо, я перебратися на той бік – що мені завадить? На городі Назаровича зняв черевики, щоб на дно не потягли, спустився до води, 2 – 3 хвилини вплав – і я в Польщі. Ніяких слідів – шукай вітру в полі. Так, погоджуються прикордонники, КСП треба відновлювати: «Однак наше завдання охороняти кордон, – каже офіцер Луцького прикордонного загону. – А її демаркація, створення необхідної прикордонної інфраструктури – це функції спеціальних міждержавних комісій та інших компетентних органів». До того ж, розводять руками прикордонники, відразу за Бугом починаються земельні паї Назаровича та інших мешканців Забужжя. І прикордонні стовпи, а це режимні, під охороною, об’єкти, доводиться встановлювати між рядками з картоплею на селянських городах. Сміх та й годі... І так чи не щороку охоронці кордону викопують півторатонний символ кордону і переносять його на нові рубежі вглиб держави – іноді до 40 м. Здається, що і на нинішньому місці він навряд чи поросте мохом – процес меандрування річки не припиняється. Тим більше, що не за горами сезонний паводок, який ще більше прискорить підмивання берега, і хто знає: за 3 – 4 роки чи не виявиться бетонна верста з мідним гербом уже в чиємусь дворі між хатою і сараєм?

 

Щоб зупинити наступ річки

 

…Вечоріє. Люди потроху завантажують мішки з картоплею на вози і мотоциклетні коляски, сідають самі. Якась тітка в довгій спідниці та кедах, прив'язуючи мотику до багажника велосипеда, весело кричить втомленим односельчанам: «Нічого, наступного року буде менше роботи – поля поменшає!». І не тільки поля – всієї України стане менше. «По всій 220-кілометровій довжині Бугу, що протікає державним кордоном, – повідомляють у Волинському управлінні водного господарства, – виявлено 119 ділянок, де або незабаром, або вже відбувається зміна русла річки з відторгненням українських земель. Загальна протяжність цих небезпечних ділянок – 30 км». Як підсумок, Україна щорічно втрачає десятки квадратних кілометрів території! От би здивувалися, дізнайся про це, жителі держави Сан-Марино – площею 61 кв. км, або Монако – два квадратних кілометри.

Чи можна зупинити наступ річки-загарбниці? Так. Поляки, чиї землі Буг також не щадить, уже багато років укріплюють береги залізобетонними плитами і висаджують верболіз, який кріпить прибережний грунт. Ефект – 100%. Те ж саме пропонують і наші гідрологи. Питання лише в коштах: за підрахунками фахівців на «ремонт» Бугу потрібно мінімум 200 млн грн. А виділяється щороку… близько півпівмільйона.

...До автобусної зупинки мене на старому роздовбаному «фольксвагені» підвозив місцевий священик отець Іоанн. Батюшці всього 35, але виду вже чинного: темно-руда густа борода, по-чернечому зачесане назад довге волосся. Отець Іван служить у Забужжі всього три роки, добудовує один з двох сільських храмів. Каже, люди в селі набожні, неділями і святковими днями до церкви ходять справно.

На прощання, підбираючи поли підрясника і вмощуючись до машини, батюшка запросив мене знову в гості до села. Потім подивився у бік річки і посміхнувся:

 – Тільки не зволікайте, бо Буг не дрімає – за якийсь час і в Польщі можемо опинитися…

 

                                                                                                         Віталій Цвид

                                                                                                         Київ – Луцьк – Забужжя – Київ